V Всеукраїнський Фестиваль клаптикового шиття

Відкрився V Всеукраїнський Фестиваль Клаптикового Шиття.

8 вересня 2012 року відкрилась виставка унікальних робіт майстрів клаптикового шиття — печворку.
Експозиція, яка можна оглянути в Центрі Української Культури та Мистецтва, проходить в рамках V-го Всеукраїнського Фестивалю Клаптикового Шиття.
На трьох поверхах Центру, розташованого чи не в самісінькому серці Києва — на Контрактовій площі, вирує справжня веселка кольорів, творчих стилів та ємоцій. Ще б пак, адже тут демонструють свої строкаті шедеври з тканини маестро печворку з різних міст України, та навіть з Росії.

Виставку, на якій представлено з півсотні текcтильних картин, цілком можна назвати масштабною. Чому? А тому, що масштабу, тобто розмірам, деяких робіт спокійнісінько можуть позаздрити художники-монументалісти: приміром, декоративне панно «Моя Україна», яке створила Валерія Мойсеєнко, розкинулося аж на 6 квадратних метрів!

Зшите з 34 тисяч клаптиків понад 350 відтінків, воно викликало неабиякий фурор на Міжнародній выставці печворку в Америці (2010рік).
А ось «габаритна» якрава композиція з ромбів Олени Корольової «Райдуга над Манхеттеном» вабить око незвичним декором: замість фінального простьобування вона вирішила оздобити своє полотно різнокольоровими шпильками, що виблискують на сонечку, мов коштовні стрази!

Райдуга над Манхеттеном

Втім, як то кажуть, не барвами єдиними. Виявляється, створити звичайнісіньке диво можна й за допомогою лише червоної та чорної тканин. «Два кольори» — так назвала свою клаптикову пісню Наталія Лашко.

Два кольори

Без слів, лише промовистими образами мисткиня змогла розповісти на полотні про всі радощі й печалі матері, котра виростила сина й відпустила його у доросле життя. Здається, ось-ось з її блакитних очей, ( вони складені з десятків квадратиків й трикутничків) проллється сльоза… Довгі ж вузенькі стрічки, котрими щедро оздоблена робота, символізують звивисті житєві стежини, що інколи перетворюються на бурхливі хвилі моря днів і років чекання…

 Нинішня експозиція, — каже Людмила Андрєєва, директор Школи жіночих рукоділь при Центрі Української Культури та Мистецтва та автор проекту «Печворк та квілтинг в Україні», — тільки одна квіточка з величезного букету українського печворку.
За 7 років існування нашої школи ми випустили кілька тисяч майстрів. 15 років тому, коли я робила перші кроки та шукала однодумців, у нас і гадки не мали, що є таке дивовижне мистецтво — створювати з різнобарвних клаптиків шедеври інтер’єрного декору. Я наполегливо шукала однодумців. Парадоксально, але перші учні стали моїми вчителями, бо ми разом пізнавали всі премудрості цієї науки. Це напевно доля, що серед тих, хто згодом підтримав мене й допоміг втілити в життя сміливі ідеї, — Генеральний директор Центру Світлана Долеско.
Мабудь символічно, що Фестиваль клаптикового шиття розпочався одночасто із теплим і погожим бабиним, тобто «жіночим» літом. Бо клаптикове шиття, печворк — це зазвичай жіноче рукоділля. І, як природа показує усі свої пишноти на початку осені, так і наші берегині демонструють у клаптикових панно розквіт власної фантазії.

І не лише берегині — найбільше вразили поціновувачів клаптикового шиття роботи Володимира Бунова, зібрані в окрему авторську виставку «Асоціації». Так, чоловік, який шиє картини, справді вартий уваги. А людина, яка спромоглася на творчість, сидячи на інвалідному візку, варта щирого захоплення.
 Три роки тому, — розповідає Володимир, — коли відмовили ноги, я не сподівався, що творчість надасть сенс моєму життю, допоможе повірити у власні сили. Живучи у будинку престарілих, матеріал для картин збирав по крихтах — поров старі речі й вирізав красиві клаптики, й гадки не маючи, що існують спеціальні набори американського ситцю. Та й про печворк я дізнався значно пізніше, тому й створив свої роботи у власній авторській техніці. За фахом я художник-оформлювач, отож намагався експериментувати з відтінками. Ось і вийшли такі собі пейзажі й портрети, де замість експерсивних мазків — барвиста тасьма та візерунки, прострочені кольоровими нитками.
По-казковому яскраві картини Володимира Бунова повертають нас, дорослих, у дитинство. Дивуєшся, скільки ж в цьому чоловікові любові до життя, до оточуючого світу. Мов чарівник, запалюючи кольори, він намагається заразити нас своїм оптимізмом, змушує побачити, що життя — прекрасне!