Ірина Несен

Священне вбрання православного духівництва

Облачення архієреїв, священників і дияконів є важливим компонентом серед культових виробів. Комплекс вбрання православного духівництва за складом близький до костюму католицьких священників, хоча містить власну номенклатуру і традиції матеріалів і технологій виготовлення. За складом компонентів, вбрання має особливості відповідно духовними санами: митрополит, єпископ, священник, диякон. У митрополита й єпископа: фелон (риза), омофор, митра, єпитрахиль, пояс. Елементи дияконського облачення: стихар, орар і поручі.
З погляду мистецької вартості провідна роль належить: фелонам, саккосам, епітрахілям, підризникам, стихарям, поручам. За християнськими догматами, кожен зі згаданих предметів має власні сакральні змісти. Так, фелон семантично пов’язаний із багряницею Спасителя й уособлює правду. Єпитрахиль втілює священну благодать.
Найдавнішими і найціннішими типами облачення, що їх вживали архієреї від давньоруського періоду були фелон (риза) і поліставріон (багатохресник, з грецької – polystaurion). Останній в оздобленні мав хрещаті елементи. Пізніше, серед священних вбрань з’явились інші типи: сакос, омофор, мантія. Окреме місце в облаченні належить аксесуарам, які слугують нагородою за сумлінне служіння: палиця і набедреник.
Колір в облаченні мав сакральну символіку значень: білий (чистота), золотий (влада), блакитний (трансцендентність і зв’язок із небом), червоний (мучеництво і християнська любов), пурпуровий (жалобний, символ смирення), зелений (надія), чорний (жалоба). Кольори облачень відповідали змісту християнських свят. Свята Господні потребували облачення, з червоної парчі, перетканої золотною ниткою; Свята Богородичні і янгольські передбачали білу з золотом тканину; свята Апостольські – жовту з золотим; свята Святительські – блакитний оксамит; свята мученицькі – багряний (червоний) оксамит; для преподобних днів в облаченнях вживалась золота парча. Оксамит і парча мали узори й орнаментальні схеми, які усталились для всіх типів облачень у зрілому періоді історії Візантії (македонський і комнинівський часи).
Найдавніші орнаментальні набори для церковного текстилю формувались на основі мотивів, що виникли у художніх ремеслах цивілізацій стародавнього світу: Іудеї, Сирії, Єгипті, Давньому Римі, були засвоєні візантійською культурою і вживались в ній, поступово еволюціонуючи у нові форми.
Окрім узорного ткання у православному облаченні різних країн вживались спеціальні типи вишивки, відомі як гаптування. Останнє у своїх традиціях також бере початок з Візантії і в Київській Русі розвинулось у добу її розквіту. Однією з перших дослідниць українського гаптування була дослідниця Марія Новицька, яка вивчала особливості технологій виконання давньоруських єпитрахилей [2].
Традиційно осередками гаптування були монастирі [1]. Технологія передбачала використання коштовних матеріалів – у ранньому періоді скані нитки, а пізніше прядені з золота, срібла і несуканого шовку. У гаптованому лицьовому шитві вживались дві основні техніки – більш рання у прокол (ХІІ – ХІІІ ст.) і пізніша у прикріп.
До ХVІ-ХVІІ ст. з їх допомогою виконували всю композицію, включно з ликами фігуративних зображень. Виконання технік лицьового шитва вимагало від майстринь серйозної підготовки і навичок. Їм доводилось створювати вкрай складні композиції, до складу яких входили зазвичай всі типи орнаментів і зображення фігуративу. У добу зрілого бароко для ликів святих в українських облаченнях почали вводити олійний живопис. У цей же час замість натуральних пряденого золота або срібла, у виробництві матеріалів з’являється штучні замінники золота і срібла.
Шиття в прокол передбачало протягування через тканину довгих стібків, які застеляли лицьову частину виробу. Техніка в прикріп передбачала щільне накладання золотних ниток на тканину і їх закріплення дрібними, ледь помітними шовковими стібками, покладеними прямими або ламаними рядами, створюючи особливу рельєфність фактури кожного з елементів. До останньої чверті ХVII ст. найулюбленішою залишалась група закріплень, що утворювали різноманітні ромбічні сполучення. В останній чверті XVII ст. поширилось закріплення у вигляді прямих паралельних ліній. Відоме у цей час і панцирне закріплення, яке створює враження рельєфних шнурів, щільно викладених один біля одного на досить високому підкладі. Застосовувалось також закріплення скісними або ламаними лініями. Зображення рослинних елементів закріплювали лише по контурах. В такий же спосіб робили і хрести.

Література

1. Кара-Васильєва Т. Українське літургійне шитво XVII–XVIII ст. Іконографія, типологія, стилістика. Львів : Свічадо, 1996. 231 с.
2. Новицька М. Датовані єпитрахилі Лаврського музею 1640–1743 рр. Український музей / під ред. П. Курінного. Зб. 1. Київ, 1927. С. 53–70.

Авторка:
Ірина Іванівна НЕСЕН
Кандидатка історичних наук, доцентка,
доцентка кафедри мистецтвознавчої експертизи Національної
академії керівних кадрів культури і мистецтв