Центр української культури та мистецтва

Київ, вул. Хорива, 19-В

пн. - пт. 10:00 – 19:00
сб. - 10:00 – 18:00
нд. - вихідний

Центр української культури та мистецтва

Київ, вул. Хорива, 19-В

пн. - пт. 10:00 – 19:00
сб. - 10:00 – 18:00
нд. - вихідний

16 juin 2016

Розмова з Тетяною Коновал

Про створення луганської писанкової естетики, важливість невпинного пізнання та обмін досвідом.

Володимир Білик : Не так давно Ви брали участь в нашому проекті « Сонячний Великдень-2016 ». На ньому була представлені Ваші писанки з етнографічного проекту. Розкажіть, чому Ви вирішили виставити саме їх ?
Тетяна Коновал : Я ризикувала не взяти участь у виставці, адже в мене не було достатньо робіт на момент запрошення. А потім я згадала, що маю велику добірку писанок, які були вивезені з зони АТО.

ВБ : Що то за добірка ?
ТК : Перед війною я робила там великий проект для Луганського обласного художнього музею. Написала близько двох сотень писанок з різних регіонів України. Вони залишилися там. Проте під час роботи в мене накопичилося багато чорнових робіт – розробок певних елементів, розвідок. Я провела велику дослідницьку роботу, зібрала величезний каталог писанок різних регіонів. Тому коли я почала писати свої писанки – то вже мала з чого обирати. Таким чином була створена колекція писанок.

Більшу частину я віддала в Художній музей. Інші залишилися в мене. Коли в мене була можливість поїхати в зону АТО – я вивезла ці писанки. І якось забула про них. Було не до того.

ВБ : Але у потрібну мить вони виринули ?
ТК : Так. Коли мене запросили, то я не одразу про них згадала. А потім осяяло, що в мене таки є роботи, які можна продемонструвати. Ба більше – показати писанкарство в своєму розмаїтті.

ВБ : Тобто це своєрідна писанкова мапа ?
ТК : Деякою мірою так. Але варто пам’ятати, що це лише частина колекції. Її краща, різноманітніша частина була віддана в Луганський музей. Вона більш організована – має чіткіший розподіл за складністю елементів, градацій кольорів. Але це не означає, що добірка, що була представлена на « Сонячному великодні » гірша. Вона краще демонструє те, як я це робила. В цій добірці краще видні трансформації, хід моєї думки.

Загалом, я хотіла зробити якомога найповнішу репрезентацію всіх стилів писанкарства різних регіонів. З усіма характерними особливостям. Зараз я хочу продублювати роботи, які залишилися в Луганську та продовжити проект новою серією робіт. Але це лише плани. Зараз відбувається забагато різних подій та часом не виходить зосередитися на важливому.

ВБ : Що сталося з Луганською добіркою ? Вона збереглася чи загублена ?
ТК : Роботи досі там знаходяться. На диво, вони не були загублені. Це заслуга директора музею – Лідії Борщенко. Вона не втекла. Дуже смілива жінка, яка оберігає фонди музею. Було б гарно коли-небудь об’єднати добірки в одну велику. Але, гадаю, це станеться нескоро.

ВБ : Розкажіть про початки проекту ?
ТК : Треба почати здалеку. Я займаюся писанкарством та пропагую його на території Луганщини вже понад 20 років. Пропозиція зробити таку добірку надійшла в дуже важливий момент. Така колекція була давно потрібна та її створення мало колосальне символічне значення для регіону.

ВБ : А для Вас ?
ТК : І для мене теж. Це велике досягнення. Протягом всіх цих років я відточувала навички, шукала нове, досліджувала, досліджувала. Потім почала вчити інших. Спочатку своїх дітей. Потім дітей з садочку, де я працювала. Пізніше відкрила студію писанкарства. Здається, минуло вже 24 роки з того моменту, коли я взяла писачок в руки. Неймовірно.

ВБ : Якими були передумови до початку роботи ?
ТК : З часом, занурюючись все глибше і глибше, працюючи з дітьми, збільшуючи майстерність – виникла потреба зробити « великий твір ». Готуючи дітей до участі в конкурсах, я готувала для них багато наочних матеріалів. Це своєрідний виток проекту.

Діти брали участь в конкурсах в Києві, Івано-Франківську, Коломиї, Бучачі, Тернополі. Ми об’їздили багато міст. Завжди шукали можливість позмагатися з дітьми інших регіонів, де писанкарство більш поширене та розвинене краще аніж на Луганщини, де були довгі традиції ремесла. Конкуренція допомагає вдосконалюватися.

ВБ : Що відкрили для Вас ці подорожі ?
ТК : Одну цікаву деталь. Інші учасники представляли писанки свого краю. А в нашому випадку це було неможливо – писанки Луганщини фактично не існує.

ВБ : Чому так склалося ?
ТК : Писанки створювалися в різних краях, де проживали українці. З часом писанкарство почали документувати. Є писанки північної Слобожанщини – сучасного Курську, Воронежу. Є писанки Кубані, Причорномор’я. Але Донецький басейн, Донбас, майже завжди був населений переселенцями – як такого корінного українського населення там не залишалося. Тому українська культура витіснялася привезеними. Подекуди вони змішувалися в щось невиразно, але часто цей сплав культур йшов у нікуди.

ВБ : Але були ж якісь осередки ?
ТК : З того, що я змогла вивчити - на півночі Луганщини були поселення лемків. Вони робили писанки традиційним для себе чином. Писанкарство відбувалося на Луганщині спалахами. Хтось приїхав з інших країв, « з України », привіз частку « своєї » культури, робив собі на Великдень за традицією писанки. Потім ця людина поїхала геть чи померла – разом з нею пішло писанкарство. Відповідно воно не могло відбити в собі характерні особливості краю і тому як такої луганської писанки не існує. Вона не мала грунту для розвитку.

ВБ : Як Ви знайшли вихід з цієї ситуації ?
ТК : Запропонувала дітям вивчати свої родоводи. Всі звідкись походять. Якщо всі ми тією чи іншою мірою « переселенці » - тоді за шляхами коріння можна сформувати деяку картину, на основі якої можна просуватися далі. Згодом, почали долучатися батьки. Але для них це показало те, що писанкарство – то не тільки творчість. Воно вчить думати, аналізувати.
І так всі почали цілеспрямовано вивчати писанки різних регіонів. І це дуже нетиповий підхід для навчання.

ВБ : Чому ?
ТК : Зазвичай люди обмежені естетичними особливостями регіону, в якому вони проживають чи з якого походять. Інші писанки їх не дуже цікавлять. Вони зберігають та продовжують традиції свого краю. Ми таке робити не можемо…

ВБ : Але це пропонує деяку можливість…
ТК : Так. В нас не було власних писанок, але ми почали вивчати писанки інших країв. Таким чином зробили суттєві кроки до формування власного, луганського, стилю.

ВБ : Це нагадує процес вивчення мов. Спочатку імітація, потім – імпровізація.
ТК : Так ! Таким чином кується естетика. Коли виявилося, що хтось має коріння з Чернігівщини, Житомирщини – я готувала наочний матеріал, а потім всі разом робили відповідні писанки. На основі різних зразків. За старовинними ескізами, розвідками. Це був не дуже творчий, але дуже пізнавальний процес. Я почала бачити « велику картину ».

ВБ : І це був момент, коли Ви « дозріли » до великої роботи ?
ТК : Можливо. Моя майстерність дійшла до того рівня, коли я могла робити більш-менш все, що завгодно на поверхні писанки. Тому створення писанок різних регіонів було логічним кроком.

ВБ : Хотілося зробити еталонну роботу ?
ТК : Так. Діти роблять для себе, вони вчаться. Але це лише частина. Я живу писанкарством. Шукаю писанки, описую їх. Тому добірка для Луганського музею – результат багаторічної праці. Своєрідний чистовик.

ВБ : Тоді все інше – чорновик ?
ТК : Деякою мірою. Все стає чорновиком на тлі кращої, пізнішої праці. Спочатку я робила писанки як наочний матеріал для учнів. Аби їм не доводилося гортати книжки. Почала з’являтися система. Розподіл за символами, територіями. Не знаю, чи можна називати ту добірку чистовиком. Вони не є відтворенням. Кожен раз відбувався аналіз, осмислення певних елементів. Роботи трансформувалися на кожному кроці.

ВБ : До речі. Коли я показую своїм іноземним товаришам писанки – вони сприймають їх в контексті абстракціонізму. Це дуже відмінне від традиційного прочитання. Що, на Вашу думку, робить писанку такою сучасною ? Незалежною від власної історії.
ТК : Історія окреслює культуру. Традиції трансформуються – відбивають в собі реалії буття. Писанка – свого роду візитівка української культури. Вона увібрала в себе стільки різних речей. На писанках відображається все – побутові сцени, історичні події, переживання авторів, їх устремління. Це робить писанку універсальною формою документування станів.

Я помічаю це і в своїх роботах. Але намагаюся негативні події зображати в більш життєстверджуючому тоні. Бо це те, що треба подолати – писанка є одним кроків.

***
ВБ : Яким чином у Вас зазвичай проходить робота над писанкою ?
ТК : Процес написання писанки – магічний. Це панацея для душі. Це життя, захоплення, робота. До неї не можна йти непідготовленим. Чи навіть просто втомленим або не в доброму гуморі. Писанка потребує надзвичайної концентрації – під час роботи не варто відволікатися, думати про клопоти чи надумувати прийдешнє. Я немов одержима – роблю якісь неймовірні з технічного боку штуки. А потім не можу пояснити як таке зробилося.

ВБ : Як все починається ?
ТК : Задум зріє певний час. Символи складаються до купи, утворюють візерунок. Потім настає момент, коли ти відчуваєш, що треба вже робити. Все кидати та робити. Це відчуття починає переважати над іншими та вже не виходить нічого робити – лише братися за писачок.

ВБ : Яке відчуття Вам приносить закінчена робота ?
ТК : Моральну втіху. Коли я роблю писанку – немов дитина, постійно всміхаюся. Робота приносить радість. Це лікує.

Розмова з Тетяною Коновал
Розмова з Тетяною Коновал
Розмова з Тетяною Коновал

see also

Розмова зі Світланою Мєшковою-Давиденко

21 juin 2016

Розмова зі Світланою Долеско

17 mars 2016

Інтерв`ю з Мариною Ващенко

10 décembre 2018